Книжковий блог, про нові книги та літературні події

Новини 29 Січня, 2026

Уривок з роману «Викрадена цариця»

«Викрадена цариця» Фіони Девіс — пригодницький історичний роман, що зшиває два світи: азарт археологічних досліджень Єгипту 1930-х і гламурний блиск Нью-Йорка напередодні Met Gala 1978 року. У центрі сюжету — золотий усех, стародавній артефакт, чия поява й зникнення запускають детективне розслідування і подорож у минуле. Девіс майстерно поєднує музейні інтриги, небезпечні таємниці експедицій і тему пам’яті. Особливо гостро в романі звучить історія забутої жінки-фараона, чию постать роками зневажали й замовчували.

Пропонуємо уривок із книги.

Шарлотта розклала на своєму робочому столі фотографії з Луксора за порядком та почала доповідь.

— Загальноприйнятою серед істориків думкою є, що розгніваний Саукемет II невдовзі після приходу до влади наказав стерти ім’я та зображення Хаторкаре. Однак гадаю, що час визначено невдало.

— Справді? — Фредерік підвів брови, ніби Шарлотта — дитина, що марно намагається припасувати шматочок у пазл.

— Так. Усе геть не так. Аналіз дат, коли деякі з її храмів були розібрані, що, звісно, було поширеним явищем у той час, а тоді знову зведені наступними фараонами, доводить, що знищення символіки відбувалося щонайменше двадцять років потому. А це ставить хрест на теорії помсти.

Фредерік хвилину пороздивлявся фотографії, а тоді знову глянув на Шарлотту. Він захистив дисертацію про Саукемета II, і його вважали найвидатнішим дослідником правління цього фараона. Шарлотті, як завжди, пощастило.

— То для чого, у біса, тоді він наказував нищити пам’ятки? — спитав чоловік. — Це ж нелогічно.

— Я припускаю, що, коли Саукемет II постарів, він хотів, щоби після смерті трон успадкував його син. Однак в іншій королівській родині була донька, що мала прямий зв’язок із засновником династії, тож ставила плани Саукемета II під загрозу. Те, що його попередницею була Хаторкаре, чиї зображення іноді мали чоловічі риси, як-от червонуватий відтінок шкіри, головний убір або борода, мабуть, для підкреслення ідеї, що вона могутня, як чоловік, теж не допомагало. Як я можу судити, вандалізували лише такі зображення Хаторкаре. Якщо Саукемет II був такий сердитий на свою мачуху, то чому він ретельно вибирав, які з пам’яток нищити?

— І чому ж?

— Гадаю, не хотів, щоб щось нагадувало його підданим про чоловічу божественність Хаторкаре. До того ж заборону на зображення Хаторкаре зняли, щойно стало остаточно відомо, що трон успадкує син Саукемета ІІ, а не донька клану-суперника. І це також підтверджує мою теорію про те, що його куди більше турбувало престолонаступництво, аніж якісь особисті образи на Хаторкаре.

Лише від однієї думки про експедицію до Єгипту Шарлотту замлоїло. Вона не могла повернутися туди. Не після того, що сталося. Не після тієї ночі, коли вона кричала так, що потому оніміла на кілька днів, бо горло палало вогнем. Не після того, як Єгипет забрав її душу.

Фредерік пильно вдивлявся в папери, де Шарлотта вказувала на конкретні приклади знищення пам’яток.

— Якщо я маю рацію, — вела далі вона, — це означатиме, що Хаторкаре не зневажали її піддані, як довго всі вважали. Навпаки, її варто було б розглядати як одну з найвидатніших фараонок Стародавнього Єгипту, зважаючи на тривалість її правління, мистецький та економічний внески. Як жінку, що успішно правила самостійно, а пізніше — разом з регентом, якому радила, як керувати країною, аж поки мирно не передала владу.

Фредерік мовчав ще хвилину після того, як жінка закінчила.

— Як довго ви над цим працюєте?

Шарлотта вказала на грубезну жовту теку на столі, набиту переліками джерел, копіями статей, фотографіями та нотатками.

— Почала кілька років тому. Але хотіла почекати й не казала нічого, доки не впевнилася, що все зрозуміла правильно.

— Ви довго тримали все в секреті, — чоловік провів рукою по волоссю та злегка похитав головою. Фредерік не любив сюрпризів. — Проте мушу визнати, що я вражений. Ваша гіпотеза здатна перевернути історію догори дриґом. Зрештою, саме куратори Metropolitan охрестили її «інтриганкою».

— Трохи не так. Її назвали «марнославною, амбітною та безпринципною жінкою», яку не любили ані піддані, ані її наступник. Але ці фотографії доводять, що вони помилилися: щодо хронології, причин знищення пам’яток та, зрештою, і її характеру.

— Мабуть, хочете написати про це статтю? — спитав Фредерік.

У Шарлотти закалатало в грудях.

— Так. Я знаю, що в нас багато справ з виставкою Тутанхамона, але думаю, зможу завершити текст до початку наступного року.

— Це не спрацює.

Вона припускала, що чоловік опиратиметься, і була до цього готова.

— Я працюватиму над статтею у вільний час: вихідні, уночі. Обіцяю, це не вплине на роботу щодо Тутанхамона.

— Не тому. Це чудова гіпотеза, дуже сучасна, з нотками фемінізму та всякої такої маячні. Навіть можна сказати, що трохи занадто прямолінійна.

— Я працюю з тим, що сталося в минулому, а не з тим, що відбувається зараз.

— Та це однаково не спрацює.

— Чому ні?

— У вас немає доказів. Ваша теорія чудова, але це лише теорія. Потрібна конкретика: щось, що доведе причини знищення пам’яток. Знання, коли це зробили, недостатньо.

Хоч би як їй не шкода було визнавати, та Фредерік мав рацію. Шарлотті перехопило дух, коли вона зрозуміла, що чоловік скаже далі.

— Розумію, — промовила вона.

Фредерік постукав по теці вказівним пальцем.

— На жаль, єдиний спосіб коректно це представити — самостійні польові дослідження в Єгипті. Ви мусите переконатися, що ваша «теорія вибіркового знищення» правдива, а також знайти якісь докази мотиву.

— Але ж ви знаєте, що я не…

— Тоді, боюся, нічим не зможу допомогти.

На обличчі Фредеріка змінювали одна одну тіні полегшення та співчуття. Полегшення від того, що його науковий доробок не ставитимуть під сумнів, і співчуття до Шарлоттиної слабкості.