Я не люблю пафосу та сентиментальності у темі війни. Софія Середа чесно документує досвід тих, хто вижив усупереч прогнозам лікарів, і мені такий підхід імпонує. Я теж знаю випадки коли «відсутність частини черепа» не є вироком, і волю до життя можна вважати складовою успішної терапії, яка веде до відновлення. У тексті надихає інтелігентна іронія героїв над власною безпорадністю та глибокий аналіз того, як ампутована кінцівка стає точкою відліку нової, не менш складної ідентичності. І це дуже справжнє. Я не знайшла тут спроб згладити кути – саму лише фактологічну точність та істине усвідомлення того, що війна – не кіно, а ланцюг випадковостей, які ми відчайдушно намагаємося назвати планом. Людина війни жодним чином не є забронзовілим болваном, людина війни – той, хто пройшов далі і вижив на шляху, який доля відкриває для кожного з тих, хто готовий з'ясувати що за наступним поворотом. 

Юлія «Тайра» Паєвська, військовослужбовиця, парамедикиня, волонтерка

Моє життя останні чотири роки – історії поранення. Всі ці розмови про те, як прилетіло, як витягували, як важко було сказати мамі і як дружина вперше побачила після поранення. Тисячі окремих історій, яких не мало бути, але вони є частиною загальної історії того, як ми виборювали свою незалежність і свободу. Я читала спогади людей, яких знаю і з якими не мала честі зустрітися. Переживала кожну хвилину їх поранення, прийняття, відновлення. Іноді мені здається, що я вже знаю все про біль перших хвилин і біль через роки, але з кожним текстом я наново відкривала для себе відтінки цього болю. Мене часто питають: «як поводитися себе з людиною, яка має травму внаслідок війни?». Відповіді – у цій книжці. Там нема інструкцій і скриптів до світських розмов. Там є емоції, відчуття та події в хронологічному порядку, які дають розуміння як саме говорити з людиною, яка отримала травму на війні. Там є різні герої і різні обставини. Там є все, що треба знати, якщо є бажання зрозуміти нову реальність України.

Ольга Руднєва, громадська діячка, директорка Superhumans