Льодом поповзла павутина, змусивши хлопців мерщій кинутись навтьоки, лишивши самотнього бідолаху посередині. Звук повторився, і хлопець, чий переляканий погляд паннуся встигла відчути на собі, пішов під кригу. По тій хвилі здійнялася справжня паніка. Арету схопили міцні руки батька, що велів їй лишатись на місці, не наближаючись до озера, сам же чоловік почав хутко просуватись крізь натовп до входу. Пан Заньковецький був не лише міцним і дужим, а ще й дуже чесним та щиросердним чоловіком, що не роздумуючи допомагав тим, хто цього потребував. Тому ця ситуація не стала винятком. Чоловік обережно став на лід та, опустившись, поповз на животі до хлопця, що ще хвилю тому тримався за краєць криги. Арета, затамувавши подих, стояла в німому заціпенінні. В батькових безмежних і, здавалося, всеохопних силах вона не сумнівалася, але раптом хлопець уже сягнув дна та, наковтавшись води, ніколи не випірне? Вона не знала, чи таке можливо, проте незнання не забороняло їй так гадати, а відтак — боятися ще дужче.

Зо три хвилини потому, хоч насправді той час видавався вічністю, батько вже клопотався на бережку, приводячи бідолаху до тями. Арета вперше зобачила, аби хтось так завзято гамселив по грудях дитини, аби повернути їй дух до легких. Поміж людей чулися вигуки, що хлопчина помер і, навіть як отямиться, переохолодження просто так не минеться. Були й ті, що, незважаючи на весь жах ситуації, продовжували звинувачувати малого в недбалості і вчасно не виявленій тріщині. Та панночка знала, що її там не було. Коли хлопчик почав відкашлювати водою та задихав, людей немов підмінили. Хтось зайшовся оплесками на знак пошани врятованому життю, інші ж, хутко отримавши назад свої гроші, заметушилися, буцімто нема тут чого більше стовбичити, та й до святкового столу конче необхідно дещо докупити.

Коли берег майже спорожнів, а бідолаху закутали в декілька коців і передали в надійні руки, батько Арети повернувся до неї зі втомленим, але щасливим лицем. Лише зараз стало помітно, наскільки чоловік і сам змок, бо його вологий одяг почав сяяти на морозі, вкриваючись легким інеєм.
— Тату, ви здійснили справжнє диво, — переповнена гордістю, промовила дівчинка.
— Бо сьогодні між нами був Господь. Це ж Святвечір, як-не-як, — обережно притискаючи до себе доньку, аби не замочити, мовив чоловік.

Назустріч їм біг пан, що до того вітався з ними в черзі. Ним виявився добрий приятель пана Заньковецького, ще з часів роботи у Львові. Той люб’язно надав свій екіпаж, щоб якомога скорше доставити додому й без того промерзлого до кісток чоловіка та його маленьку доньку.

Вдома всі те й робили, що поміж хатніх, а сьогодні ще й святкових справ не припиняли перепитувати в пана, що то за трафунок стався на ставові. Втім, до кінця вечора пан Заньковецький заприсягся більше й словом не обмовитися про це за столом, бо добрі справи все-таки мають бути тихими, а не обсмоктаними, наче кісточки.

На вечерю подавалися винятково пісні страви, низька калорійність яких компенсовувалася наявністю на столі трьох різновидів риби: і печеної, і тушеної, і смаженої. Там, де бракувало м’яса, додавались гриби, як-от у так званий польський борщ із вушками чи в голубці з бульбою. Також окремою стравою подавали грибну юшку із сушених королівських білих грибів. Але найдужче мала Арета чекала на цвібак. Хоч, крім того, під фаховим проводом Летиції було ще спечено: медівник, кокосові торти (щедро посипані кокосовими горішками, наче припорошені снігом), роляда з маком та пампухи з тертою рожею. Але саме той перший пухкий смаколик, спечений за два, а то й за цілих три тижні до Різдва і дбайливо віднесений на зберігання до спіжарки, вабив найдужче. Може, й тим, що дитячому серденьку так кортіло відшукати поміж родзинок, сушених абрикосів, назбираних улітку в заміському маєтку, солодких цукатів та горіхів бодай одну монетку, яку завбачливо кидали до тіста під час кропіткого замішування. Кому втрапиться, тому, вважай, наступний рік буде щасливий.