Книжковий блог, про нові книги та літературні події

Новини 5 Лютого, 2026

Уривок з роману «Відьми короля» Кейт Фостер

«Відьми короля» — пригодницький історичний роман, що дає голос жінкам, які опинилися в центрі реальних судових процесів над відьмами в Шотландії XVI століття й не мали шансу бути почутими. У центрі сюжету три жінки — принцеса Анна Данська, її покоївка Кірстен і цілителька Джура — опиняються в центрі подій, що можуть змінити долю всієї Шотландії. Між королівським шлюбом, забороненим коханням, родинними таємницями й полюванням на відьом кожна з них мусить урятувати не лише країну, а й себе.

Пропонуємо уривок із книги.

Пані Олсен вже стоїть, прип’ята до стовпа, а біля ніг складена невелика купа хмизу. У надвечірньому світлі її обличчя здається різким; до того ж вона не опускає голову від сорому, а прямо дивиться нам у вічі, ніби то ми скоїли злочин, а не вона. Вона вбрана в чисту білу сукню, і все навколо таке яскраве й крихке, що я відчуваю, як у мене підкошуються ноги. Ми стоїмо спереду, біля членів Таємної ради; матінка стоїть з іншого боку, тому мені не видно, чи їй так само зле, як і мені. Між нами й відьмою безпечна відстань, та я все одно відчуваю, що стою надто близько.

Не можу повірити, що це дійсно зроблять, проте зробити це необхідно.

Ми всі знаємо, яких бід наробили відьми в інших краях. Читали памфлети про масові спалення відьом у Трірі. Кажуть, вони розплодилися, наче чумна зараза. Подумати тільки — триста відьом в одному лише місті! Через це всі тепер налякані — подейкують, що минулого місяця в Копенгагені теж упіймали відьму. А тепер цей випадок із пані Олсен, яка жила всього за кілька будинків від нас! Усі нажахані на саму думку про те, скільки у світі відьом і якого лиха вони здатні накоїти.

Кірстен кладе руку мені на спину, ніби намагаючись втримати мій дух при тілі. Вперед виходить єпископ Ларсен — його сутана тягнеться за ним по піску, і він питає, чи скаже пані Олсен останнє слово. Вона плює в його бік. Усі, навіть члени Таємної ради, дружно ахкають.

— Яка запекла — стоїть до кінця, — бурмоче Кірстен, і в її голосі бринить щось схоже на повагу. Ми знаходимося на захищеній частині берега, де я колись гралася з Елізабет, доки ми не подорослішали й нам не заборонили гасати й бруднити ноги. Куди не гляну, скрізь все нагадує про збирання водоростей, пошуки мушель і копання в піску. Я рада, що її тут немає і її не змушують дивитися на це. Матінка каже, що я більш стримана, ніж Елізабет, тому мене й обрали в наречені шотландському королю. Всі дуже впевнені, що зі мною не буде жодного клопоту і що я ніколи не виходитиму за межі дозволеного. Та, гадаю, я просто ще сама не з’ясувала, що я за людина. Тепер, коли мені сімнадцять, всі очікують, що я поводитимусь так, як личить жінці, але я не відчуваю, що зможу.

Я не просто бачу, як рухаються її губи — я чую у своїй голові її голос. Він звучить там так гучно, ніби дзвін — а її саму тим часом поглинає вогонь.

Єпископ Ларсен ігнорує слину на піску, відвертається й мовить до нас.

— Відкрийте свої пасові книги на сьомому псалмі: «Господи, Боже мій, я до Тебе вдаюся».

Я підхоплюю псалтир, що висить у мене на поясі, й розгортаю його. Проте заледве можу зосередитися на тексті, бо знаю, що чоловіки вже підносять до хмизу смолоскип. Я чую, як тріщить вогонь і як пані Олсен пручається й натягує мотузки.

— Я не відьма! — кричить вона. — Всім вам горіти в пеклі!

Вона смикає головою, її волосся куйовдить вітер. Вона знову кричить і підстрибує на місці, коли хмиз спалахує на повну силу. Я не можу це бачити. Роззираюся довкола. Інші заціпеніло стоять, не дивлячись у свої молитовники. На всіх обличчях застиг один і той самий нажаханий вираз. Опускаю очі на свої спідниці, у яких ходила по піску. Пралі матимуть клопіт з відпиранням наших заляпаних подолів. Шкода, що я не можу затулити вуха пальцями, заплющити очі й теж закричати. Піднімаю погляд і помічаю, що її сукня загорілася й палає.

— Ми зараз побачимо її голою, — охкаю я, охоплена соромом.

— Врятуй нас, Господи, — шепоче Кірстен, не звертаючи на мене жодної уваги. Її рука знову опинилася в мене на спині, але хватка тепер посилилася, а крізь долоню розливається тепло — ніби вся сила її тіла піднімається на поверхню, наче пара від киплячого чайника. Я трохи соваюся, щоб звільнитися від її руки, інакше на сукні залишиться зім’ятий, просочений потом слід.

— Боже, даруй їй швидку смерть, — молюся я, і байдуже, чи хтось мене почує. Я знову глипаю, а пані Олсен виє за стіною вогню. На мить полум’я згасає, ніби вигорає саме собою, і вона дивиться просто мені у вічі. Я не можу відвернутися, вона ніби прикувала мене поглядом до себе. Я бачу її темні очі, помічаю, як рухається її рот. Вона щось каже. Вогонь реве надто гучно, мені нічого не чути, але, дивлячись на порух її губ, я ніби зчитую з них слова: «Проклинаю тебе! Тобі ніколи не стати королевою Шотландії!». Я не просто бачу, як рухаються її губи — я чую у своїй голові її голос. Він звучить там так гучно, ніби дзвін — а її саму тим часом поглинає вогонь.

Після цього нам пропонують повечеряти оселедцем і пожухлим пореєм — на саму думку про їжу мені крутить шлунок, але єпископ Ларсен і члени Таємної ради розсаджуються в бенкетній залі і їдять так жадібно, що слуги ледве встигають подавати. Брязкає столове срібло, з карафок ллється вино. Ми принесли до замку сморід диму. Він просочує потемнілі гобелени на стінах і змішується з різким запахом риби. Він такий їдкий, що складається враження, ніби ми принесли з собою саму Дорітте Олсен. Я хочу пробратися до мами, відчути її затишок, але вона надто зайнята усіма чоловіками, які зібралися в голові столу. Я досі тремчу. Рука, якою тримаю кухоль з підігрітим ягідним вином, трясеться.