Книжковий блог, про нові книги та літературні події

Новини 4 Грудня, 2025

Уривок з роману «Мантикора» Робертсона Девіса

«Мантикора» — друга частина «Дептфордської трилогії» канадського письменника Робертсона Девіса. Це історія Девіда Стонтона, успішного адвоката, який після смерті батька переживає нервовий зрив, вирушає до Цюриха й проходить юнгіанську психотерапію. Через сеанси автор досліджує архетипи, сили підсвідомого й ті родинні тіні, що визначають людські вчинки. Актуальність роману сьогодні — у розмові про травму, тиск успіху та відповідальність дорослої людини за власне життя.

Публікуємо уривок із книги.

Нелегко бути сином дуже багатого чоловіка.

Це був би непоганий епіграф до всієї справи, якою я її викладу, — як на захист, так і проти мене. Життя в оточенні великих багатств, які ніякою мірою не належали мені безпосередньо, наклало відбиток на кожен аспект мого існування й наперед окреслило форму всього пережитого.

З семи років, відколи я пішов у школу, я усвідомлював, що одна з невідворотних потреб цивілізованої людини — потреба в грошах — у моєму житті проявляється геть інакше, ніж в абсолютної більшості моїх нових знайомих. Потребу в грошах я пізнав. Прості люди, здається, вважають, що якщо в сім’ї водяться гроші, то всяк і кожен у тій сім’ї може брати скільки завгодно з якогось вічно повного мішка, що висить біля вхідних дверей. А от і ні. Я продемонструю, що потребу в грошах пізнав особливо гостро, адже дарма що з дитинства був відомий усім як син дуже багатого чоловіка, а кишенькових грошей мав менше, ніж було заведено в мене в школі. Інші явно глузували й дещо зневажали те, з якою обережністю я купляв їжу й квитки в кіно. Вони гадали, я скнарую. Однак я розумів, що маю вчитися поводитися з грошима розумно, а це — частина великого задуму зробити з мене чоловіка. Решта хлопців зазвичай легко випрошувала в батьків ще долар-два, а потім практично безвідмовно подвоювала цю суму в матерів; для них кишенькові гроші становили радше гарантований мінімум, аніж сукупний дохід. Батьки в них були добрі й, судячи з усього, не надто переймалися, чи вміють дев’яти-десятирічки розпоряджатися грошима. Але з доларом на тиждень, із якого по десять центів відкладалося на церкву в неділю, а більшість однаково з’їдали непередбачувані потреби — пара шкіряних шнурів на ковзани абощо, — мені лишалося тільки заощаджувати.

Ніколи не купуй нічого, без чого можеш обійтися; речі, яких тобі просто хочеться, — зазвичай непотріб.

Батько десь вичитав, що фінансовий геній Рокфеллера-патріарха в родині Рокфеллерів зберегли й відточили завдяки тому, що давали дітям мізерні кишенькові гроші: нібито у скруті вони вчилися творити фінансові дива. Можливо, Рокфеллерам це й допомогло, але мені — анітрохи. Моя сестра Керолайн зазвичай мала купу грошей, адже потреба ставати чоловіком її не обмежувала, а до того ж гроші були обов’язкові повсякчас із незбагненних причин, буцімто пов’язаних із захистом її честі. Отже, я був завжди винен Керолайн, а оскільки вона не проминала нагоди на мене натиснути, то доводилося неодмінно щось викроювати та якось викручуватися. Коли я ще й восьми років не мав, один хлопчик у школі розповів моїм друзям: Стонтон, мовляв, такий жадібний, що ладен вошу оббілувати й на м’ясо розібрати. Мені було соромно й прикро. Я ж бо ніякий не скнарчук — просто, ніде дітися, бідняк. Це було зрозуміло; це допікало; від цього було не втекти.

Я не напрошуюся на співчуття. Це було б безглуздо. У житті мене оточували атрибути багатства. Щоранку наш шофер підвозив мене до школи в лімузині, яким маленькі любителі машин зачудовувалися. Я був не з таких: для мене машини завжди були просто засобом пересування із загадковими й дещо лячними механізмами. Увечері, після спорту, він мене й забирав, а через те, що з ним зазвичай приїжджала готова затягти мене в обійми Нетті, запропонувати підвезти юних автоентузіастів я ніяк не міг. Удома ми жили, як я розумію тепер, у розкоші, ну й загалом труднощів, авжеж, було набагато менше, ніж у справжній бідності, — відтоді я мав кілька нагод побачити, що це таке. Моє становище було завидне, а якби я мав здібність насилати прокляття, то прокляття завидного становища вважав би дуже сильною зброєю. Воно далекосяжне у своїх численних розгалуженнях і тонкощах. Як час від часу запевняли мене люди, я мав усе. Якщо чогось бракувало, я міг попросити батька й переконати, що це справді необхідність, а не хлопчача забаганка. Мені казали, що це дуже легко, але на моєму досвіді легко було б хіба що Цицерону, та й те тільки в найкращі його дні. Зазвичай батько уважно мене вислуховував, силкуючись не засміятися, а в кінці куйовдив мені волосся й казав: «Деві, дам тобі пораду, що згодиться на все життя: ніколи не купуй нічого, без чого можеш обійтися; речі, яких тобі просто хочеться, — зазвичай непотріб».