Слідчий тим часом, діставши з маринарки запальничку, підпалив лампадку, що зосталася тут із дня поховання, і продовжив мовчки спостерігати за тим, як дві панянки намагаються розплутати клубок міцно затягнутих ниток, не маючи притому належної освіти й інструментів, роблячи це радше інстинктивно, але від того нічим незгірш за професіоналів.

Настороженість вух, вразливість нюху — це те, що так легко втратити з плином часу. Наче підошву, яка все одно стоптується, чи лезо, яке хоч-не-хоч затуплюється. Броніслав працював у поліції менш ніж десять років, а якщо бути точним — дев’ять років, п’ять місяців і шість днів, і це разом із навчанням. Проте чоловік уже помічав за собою незворотність певних процесів: як його молодечий бойовий запал, жага до справедливості, обстоювання власної думки поступово замінялися на покірність системі та мовчазність, особливо в суперечці з кимось вищим за рангом, хоч той міг бути цілковитим ідіотом. Так виникало бажання заритись у землю з головою і тихцем виконувати свою роботу, а замість пекучої жаги докорінно змінити систему з’являлося усвідомлення реальності. Один «поламаний» гвинтик не змінює всього механізму, лише на певний час зупиняє. Допоки гвинтика не замінять.

— Що ж, пані слідча, накажете робити мені? — випірнувши із задуми, спитав чоловік.
Арета повільно підвела погляд, намагаючись роздивитись обличчя інспектора, яке досить добре освітлювала лампадка. Цей чоловік лишався для неї сліпою плямою.

Панна не знала, коли він жартує, а коли насміхається. Чи справді вважає свою допомогу важливим внеском у справедливість, чи просто грається, бо в житті, окрім паперової роботи, немає нічого цікавого? Їй би кортіло дізнатись більше, якби вони мали вільний час і таку змогу.

— А ви стійте, де стоїте, і стережіть нас! — зухвало мовила жінка, очевидно граючись. — Чи ж не задля цього ви так поривалися піти з нами на цю прекрасну прогулянку? От тепер виконуйте обіцяне, бо як раптом хтось постане з могили, ви нас миттю порятуєте.

— Тоді слухаюсь. Дозвольте виконувати? — урочисто зі всією поважністю в голосі мовив інспектор, упустивши коментар, що він якраз не радив йти на цвинтар і саме Арета була невблаганною.

— Дозволяю, — кивнула, а відтак заходилась копирсатись у квітах.

— Даремно ви так, — пошепки пробубнявіла Маґда, що пробиралась крізь кущі мірти, рясно засаджені між могилами, аби відокремлювати місця. — Даремно про тих мерців. Гадаєте, вони не чують? Скільки нещасть через необачність стається на цвинтарях.

Панна натомість тільки ледь придушила в собі сміх.

— Маґдо, гадаю, що боятись треба не мертвих, а живих. Все зло, що коїться на цім світі, робиться їхніми руками. Живими, жилавими руками, в яких тече кров.

— А як же злі духи? Ті, що полонять розум і змушують чинити страшні речі? — пересмикуючись від самої озвученої думки, продовжила напарниця.

— То вправна й вельми зручна вигадка, аби виправдати людські вчинки. І, знаєте, дуже вкорінена в нашій свідомості. Згадайте «не я б’ю, верба б’є» чи то «блуд взяв». Ми завжди переносимо відповідальність за свої проблеми на когось.