Книжковий блог, про нові книги та літературні події

Новини 11 Листопада, 2025

Уривок із книги «У виграшній позиції» Діка Френсіса

«У виграшній позиції» — один із найпомітніших романів британського класика детективної прози Діка Френсіса, колишнього жокея, який перетворив досвід іподромів на матеріал для гостросюжетних історій.

Герой роману — Сід Геллі — колись зірковий вершник, а тепер приватний детектив із протезом замість скаліченої руки — повертається у світ перегонів, де престиж і великі гроші надто часто межують із шахрайством і насильством. Роман поєднує кілька, на перший погляд, не пов’язаних між собою справ — загадкові провали фаворитів на дистанції, аферу, що ледь не зламала життя колишній дружині Геллі, і махінації впливових синдикатів, які прикриваються авторитетом клубу жокеїв. У центрі історії — не лише інтрига і розслідування, а й питання гідності, страху та лояльності в середовищі, де все вирішують виграші, ставки й репутація.

Публікуємо уривок із книги.

Служба безпеки іподрому приблизно знала, ким я останнім часом працюю, і не висловлювала заперечень, але я й уявити не міг, що вони справді схвалюють мою діяльність. Я ж певною мірою заліз на їхню територію й наступав їм на болісні мозолі.

Лукас забарабанив пальцями по скатертині.
— Неофіційно, — мовив. — Це завдання особисто від мене.

Оскільки Лукас Вейнрайт належав до вищого керівництва Служби безпеки, слідчого й наглядового органу Жокей-клубу, навіть неофіційні прохання з його боку можна було вважати доволі обґрунтованими. Принаймні поки не доведено зворотне.
— Яке саме завдання? — уточнив я.

Це питання нарешті змусило Лукаса охолонути. Він замугикав, кілька разів видихнув, ще побарабанив пальцями, але зрештою сформулював, у чому саме суть проблеми.
— Слухай, Сіде, це цілком конфіденційно.
— Так.
— Я не маю повноважень звертатися до тебе.
— Ну, гаразд, — відповів я. — Кажи.
— А оскільки я не маю повноважень, то й оплати обіцяти не можу.

Я зітхнув.
— Єдине, що можу запропонувати — це… ну… допомогу, якщо знадобиться. І якщо в моїй владі буде її надати, звісно.
— Це може бути ціннішим за просто гроші, — зазначив я.

Лукас полегшено видихнув.
— Добре. Так от… це дуже незручна ситуація. І дуже делікатна, — він ще повагався, але зрештою зітхнув — майже застогнав — і промовив:
— Я прошу тебе провести… ем… конфіденційне розслідування… е-е… минулого… одного з наших працівників.

На мить запала тиша. Я уточнив:
— Маєш на увазі, ваших працівників? Зі Служби безпеки?
— Боюся, що так.
— Що саме треба розслідувати? — спитав я.

Вигляд у Лукаса був пригнічений.
— Хабарі. Відкати. Таке.
— Гм, — відгукнувся я. — Я правильно зрозумів? Ви вважаєте, що хтось із ваших людей сидить на зарплаті у зловмисників, і хочете, щоб я з’ясував, чи це так?
— Саме так, — відповів він. — Точно.

Я обміркував його слова.
— А чому самі не проводите розслідування? Просто доручіть це комусь із ваших, кого не підозрюєте.
— Ну, так, — Лукас прочистив горло. — Але тут є труднощі. Якщо я помиляюся, то не можна, щоб хтось дізнався про мої підозри. Це спричинило б дуже, дуже серйозні проблеми. А якщо маю рацію, а я боюся, що так і є, то ми… тобто, Жокей-клуб… хотіли б владнати це тихо. Публічний скандал за участі Служби безпеки завдав би величезної шкоди репутації перегонів.

Я мав чітке уявлення про нього, бо часто з ним спілкувався. Безтурботний, грубувато-добродушний велетень із важкою рукою, якою любив плескати інших по плечу. Гучний від природи голос із чітким натяком на саффолкський акцент. Великі, розкішні солом’яні вуса, розпушене світло-каштанове волосся, крізь яке просвічувалася рожева шкіра голови, і важкі повіки над очима, які, здавалося, завжди світилися добрим гумором, хоча насправді це часто було не так. Іноді я помічав у них блиск, холодний і безжальний, як тріщина в льодовику. Точнісінько як блиск сонця на кризі: красиво, але стережися пасток. Такі люди вдягають кайданки з радісною усмішкою — ось яким був Едді Кіт.

Мені здалося, Лукас дещо перебільшує, але ні.
— Йдеться, — гірко сказав він, — про Едді Кіта.

Знову запала довга пауза. В ієрархії Служби безпеки над усіма стояв Лукас Вейнрайт, а під ним — двоє заступників: поліціянти серйозного рангу у відставці. Один із них — екссуперінтендант Еддісон Кіт.

Але щоб корупціонер?.. Я б ніколи такого не подумав.
— Які є підстави? — нарешті спитав я.

Лукас Вейнрайт трохи пожував нижню губу, а тоді проказав:
— За останній рік чотири з його перевірок дали хибні результати.

Я кліпнув.
— Це не надто переконливо.
— Правда. Саме так. Якби я мав певність, зараз би з тобою не розмовляв.
— Мабуть, ні, — я трохи замислився. — Що це були за перевірки?
— Усі стосувалися синдикатів. Перевірки на те, чи мають люди, які бажають створити синдикат, можливість утримувати коней. Щоб небажані особи не потрапили у світ перегонів через чорний вхід. Едді повністю схвалив чотири запропоновані синдикати, але до всіх входить мінімум одна людина, яку ми не мали б навіть на поріг пускати.
— Як ти дізнався? — спитав я. — Звідки?

Лукас скривився.
— Я минулого тижня декого допитував у справі про допінг. Хлоп був по вінця повен злості на групу людей, які, за його словами, його підставили, і розказав мені, що у всіх цих людей коні записані на фальшиві імена. Він назвав ці імена, я їх перевірив, і з’ясувалося, що всі чотири синдикати, до яких вони входили, схвалив саме Едді.
— Припускаю, — повільно промовив я, — що це синдикати, які очолює лорд Фраярлі?

Лукас здавався пригніченим.
— Боюся, що так. Лорд Фраярлі мені сьогодні сказав, що попросив тебе попрацювати над справою. Із ввічливості мене повідомив. Після цього я лише переконався, що треба звернутися до тебе. Але хочу, аби все це залишилося в таємниці.
— Він теж так хоче, — запевнив я. — Можеш мені дати звіти Едді? Або копії? І справжні та фальшиві імена небажаних осіб?

Лукас кивнув.
— Організую, — він зиркнув на годинник і підвівся, знову повернувши жвавість рухів, ніби вдягнувши звичне пальто.
— Певен, я не маю тобі цього пояснювати… Але будь обережний.