Книжковий блог, про нові книги та літературні події

Новини 16 Вересня, 2025

Уривок із книги «Пʼята Фігура» Робертсона Девіса

Один із центральних класиків канадської прози, Робертсон Девіс — романіст, драматург і блискучий есеїст, чиє ім’я насамперед пов’язують із «Дептфордською трилогією». Роман «П’ята Фігура» відкриває цю трилогію і вибудуваний як інтелектуальна сповідь оповідача-історика, який повертається до витоків власної біографії, аби зрозуміти роль випадку, провини й відповідальності у формуванні людської долі. Назва відсилає до театрального терміна: «п’ята фігура» — не головний герой і не антагоніст, але персонаж, без якого розв’язка неможлива; саме ця концепція задає роману оптику «периферійного центру». Сюжет рушає з нібито дрібної події — підліткова сніжка, що спричиняє низку наслідків і назавжди переплітає життя трьох дітей із маленького містечка. Поєднуючи провінційну хроніку з міфопоетикою, іронічний реалізм із юнгіанською символікою, Девіс створює такий текст, в якому таємниця розкривається не стільки у фактах, скільки в пам’яті.

Уривок, який публікуємо, — панорамний етюд Дептфорда: без романтизації й демонізації, з уважною оптикою до соціальної тканини місця, у якому майбутні драми лише окреслюють свої контури.

Колись села модно було змальовувати як місця, де живуть кумедні й милі простаки, не зіпсовані прагматичним духом міського життя, але проникливі у своїх сільських справах. Потім популярність здобув образ селища, що гниє від гріхів, особливо сексуальних, подібно до тих, які Крафт-Ебінґ із подивом відкрив у Відні: за мереживними фіранками і сінниками панували інцест, содомія, скотолозтво, садизм і мазохізм, тоді як на вулицях панувало скуте благочестя. Наше селище ніколи не здавалося мені таким. Життя в ньому було значно більш розмаїте, ніж зазвичай уявляється людям із більших і витонченіших поселень, і якщо й були в ньому гріхи, дурниці й грубощі, то доброчесність, гідність і навіть шляхетність можна було знайти з тією ж легкістю.

Воно звалося Дептфордом і розташувалося на річці Темза, на п’ятнадцять миль східніше Піттстауна — центру нашого округу й найближчого міста. Офіційно населення налічувало п’ять сотень людей, а з навколишніми фермами, напевно, набиралося до восьмисот душ. У нас було п’ять церков: англіканська — бідна, але, як вважалося, загадковим чином суспільно вища; пресвітеріанська — заможна й інтелектуальна (на власну ж думку); методистська — незаможна й запальна; баптистська — незаможна й спасенна; римо-католицька — загадкова для більшості з нас, але, вочевидь, заможна, бо її часто і, на нашу думку, без особливої потреби перефарбовували. Ми мали одного юриста, який водночас був мировим суддею, й одного банкіра з приватним банком — на той час таке ще траплялося. У нас було двоє лікарів: доктор Мак-Косланд, який мав репутацію вченого, і доктор Стонтон, батько Персі, теж учений, але більше в галузі нерухомості — він тримав чимало закладних і був власником кількох ферм. Мали ми й дантиста — невмілого бідолаху, якого недогодовувала дружина і кабінет якого був однозначно найбруднішим з усіх, що я бачив; і ветеринара, який хоч і пиячив, але за потреби приходив. У нас була консервна фабрика, гамірна й гарячкова, коли було що консервувати; ще лісопильня і кілька крамниць.

Головувала у селищі родина Ательстанів, які збагатилися на деревині на початку ХІХ століття: їхній будинок єдиний у Дептфорді мав три поверхи й стояв осібно — на шляху до кладовища. Більшість наших будинків була дерев’яною, а деякі стояли на палях, бо Темза часом вибрикувала й розливалася. Через дорогу від нас жила одна з Ательстанів — бідолашна божевільна стара, яка час від часу втікала від своєї доглядачки й вибігала на дорогу, де кидалася на землю, здіймаючи хмару куряви, наче курка, що порпається у піску, і голосно кричала: «Рятуйте мене, християни!».

Усі щотижня уважно читали редакційну статтю, яку батько придумував, набираючи безпосередньо на друкарському станку, тож ми — в певному сенсі — були літературними лідерами спільноти, і мій батько разом із мировим суддею становили бібліотечну раду.

Зазвичай, щоб заспокоїти її, доглядачка потребувала допомоги, і моя мати часто її надавала, на відміну від мене: мене стара леді не любила — схоже, я нагадував їй зрадливого друга з минулого. Але її божевілля було цікаве, і мені завжди хотілося з нею поговорити, тож я поспішав на допомогу щоразу, як вона здійснювала чергову втечу на волю.

Моя родина мала доволі привілейоване становище, бо мій батько був власником і редактором місцевого тижневика «Дептфордський прапор». Це була не надто прибуткова справа, але разом із маленькою типографією дозволяла нам мати все необхідне для життя.

Як я згодом дізнався, мій батько ніколи не заробляв і 5 тисяч доларів на рік. Він був не лише редактором і видавцем, а й головним механіком і друкарем, у чому йому допомагали меланхолійний юнак Джампер Сол та дівчина на ім’я Нелл Баллок. Це була хороша маленька газета, її поважали і ненавиділи, як годиться справжній місцевій пресі. Усі щотижня уважно читали редакційну статтю, яку батько придумував, набираючи безпосередньо на друкарському станку, тож ми — в певному сенсі — були літературними лідерами спільноти, і мій батько разом із мировим суддею становили бібліотечну раду.

Отже, нашу сімʼю мали за приклад хорошого життя в селищі, і ми були про себе високої думки. Почасти у цьому винне й шотландське коріння: мій батько сам замолоду приплив із Дамфріса, а от материна сім’я три покоління прожила в Канаді, не втративши ані краплини шотландськості й не зганьбивши бабусю та дідуся, які приїхали з Інвернесса. Принаймні до двадцяти п’яти років я вважав шотландців сіллю землі: у родині про це ніколи не говорили, а все ж це була одна з істин, які не потребують підтвердження. Більша частина дептфордців перебралася до Західного Онтаріо з півдня Англії, тож ми, Рамзі, не дивувалися, коли нас вважали взірцем здорового глузду, розважливості й цінної думки майже з будь-якого приводу.