Книжковий блог, про нові книги та літературні події

Інтерв'ю 8 Січня, 2026

Що хотів сказати автор. Інтервʼю з Юрієм Самусенком

Українське кіно часто оцінюють поверхово — за кількома назвами, за випадковим переглядом, за настроєм. А воно, як і будь-який інший культурний пласт, потребує уваги до контексту: часу, мови, історії, внутрішніх поворотів. Саме з цієї потреби народилася книжка Юрія Самусенка «Як це дивитися: українське кіно незалежності».

Публікуємо коротке інтерв’ю з автором: за яким принципом він обирав фільми, що виявилося найцікавішим у розмовах із кінотворцями, які складові роблять стрічку незабутньою, і з чого варто почати тим, хто тільки знайомиться з українським кіно.

Приємного читання!

За яким принципом обирали фільми до книги?

Ці фільми мали пройти кілька критеріїв відборк. Один із перших — чи рухають ці фільми український кінопроцес. Наприклад, вони можуть бути касовими хітами або отримувати відзнаки на міжнародних кінофестивалях, або бути одними з перших помітних жанрових проривів, або використовувати кіномову в новий та досі незвичний для України спосіб.

Ще один критерій — синхронізуватися з українською історією. Тут є фільм про Революцію Гідності, про російсько-українську війну, про бідність дев’яностих, про пафос 2000-х, перший «Оскар», перший касовий прорив тощо.

І на додачу, я намагався утримувати баланс між ігровим і документальним кіно, намагаючись не забути і про анімацію.

Тож згодом вималювалася цифра в 34 фільми як ціль, якої треба досягнути, — бо стільки років української незалежності на момент написання рукопису, та й мені 34 роки, а ця книга рухається в тому числі через моє дорослішання й відкриття українського кіно.

Що було найскладнішим у роботі над рукописом?

Почати його.

Я досить довго підступався до книги, крутив концепцію і формував ідею, яка в процесі змінювалась. Лише на середині процесу я зрозумів, що мені бракує ексклюзивних свідчень. Тому я звернувся до творців фільмів, щоб доповнити рукопис. Та це дописування вже йшло значно легше, ніж почати розділ про кіно, яке увійшло в історію української нової класики.

Про який з фільмів вдалося розвідати найбільше інформації, яка ніде не звучала?

Точно «Молитва за гетьмана Мазепу» — я навіть переписував цей розділ з новими свідченнями, коли вже почалася верстка книги. З цього фільму відбулося моє знайомство з українським кіно, і через свідчення актора Вячеслава Довженка я довідався чимало неочікуваних фактів, від яких багато сміявся вголос. Але несподівано чимало нового я довідався і на «Атлантиді», і на «Племені», на «2020. Безлюдна країна», хоча з її режисером Корнієм Грицюком ми вже давно знайомі.

Три ключові фішки, що роблять фільм незабутнім для вас як глядача.

Історія, що перетворилась із голої ідеї в сценарій, завжди для мене на першому місці, бо без неї будь-яке кіно не працюватиме. Далі я звертаю увагу на візуальну наповненість та музику, які формують картину світу цього фільму. Разом вони складають ансамбль, в який можна закохатися або розчаруватися в ньому.

Але навіть цих трьох складових недостатньо для того, щоб фільм вийшов вдалим. Це завжди трохи про магію — хто з якої ноги прокинувся, якою була погода та купа різних обставин кожного учасника знімальної групи.

Який він, першокласний фільм для вас як для кінокритика?

Це має бути той фільм, який викликає емоції та думки після перегляду. Класно, якщо ще й дискусії. Бо нецікаве кіно ти вже розібрав у своїй голові під час перегляду. Але ось той, з яким ти тижнями ходиш після виходу із зали, вартує того, щоб називатися першокласним.

Хтось дійсно горить історією або кінематографом і тому не може інакше. А для когось це суто заробіток та бізнес-модель досягнення капіталу.

Який фільм порадите переглянути першим тим, хто не обізнаний в українському кіно?

Класний старт із «Моїх думок тихих» Антоніо Лукіча або «Ти — космос» Павла Острікова. Обидва фільми досить легкі в сприйнятті, кумедні та дуже про нас. Після них хочеться подивитися ще більше такого кіно і вже далі рухатися від уподобань драматургії, режисури, музики тощо.

Чи можна бути кінокритиком у сфері, де всі всіх знають? І як воно, писати книгу про фільми тих, з ким тісно співпрацюєш?

Кінокритика в Україні — крихітна сфера, як в принципі й кіноіндустрія, тому тут за кілька років роботи в принципі можна познайомитися з усіма. Тож інакше і бути не може, що ти рано чи пізно познайомишся з режисером або продюсером фільму, який тобі навіть не подобається.

Але від того легше зрозуміти, чому кіно виходить таким, яким воно є. Бо хтось дійсно горить історією або кінематографом і тому не може інакше. А для когось це суто заробіток та бізнес-модель досягнення капіталу. І це теж може працювати. Буває і поєднання обох варіантів.

Помітив, що хтось сприймає критику надто особисто, а хтось навпаки — не читає рецензій. Але ми всі працюємо для глядачів, тому по суті в одному човні. Просто хтось гребе у півсили, а хтось працює за трьох.

Який міф про українське кіно ви розвінчуєте своєю книгою?

Мені хотілося показати різноманітність українського кіно і запевнити, що на кожного глядача є плюс-мінус один фільм, який може зачепити. Напевно, десь існує міф про те, що українське кіно нудне, нецікаве, артхаусне, локальне, чорнушне тощо. І в конкретних випадках це може мати місце. Але це велике узагальнення насамперед від тих, хто подивився 3-4 українських фільми і вже склав собі картинку. Ось це хотілося б спростувати.