У книзі ви відверто розповідаєте про свій шлях — від кар’єри адвокатки до материнства й усиновлення. Який момент став переломним, коли ви зрозуміли: «Я готова всиновити дитину»?

Щоб не спойлерити власну книгу — бо відповіді на всі ці питання є в ній, — скажу тільки, що цей момент не був конкретною миттю. Це було якесь відчуття, усвідомлення, проговорення і проживання емоцій впродовж року.

Але якщо прив’язуватися до якогось конкретного моменту, то, напевно, ми зрозуміли, що не буде більш слушного моменту, ніж тут і зараз, коли почалося повномасштабне вторгнення. Війна підкреслила, що відкладене життя — це не життя і що всі рішення, які ми хочемо втілити, треба втілювати тоді, коли у нас з’являється бажання це робити.

Ви описуєте, що процес усиновлення — це не лише документи, а й непрості внутрішні переживання. Яка емоція була для вас найважчою на цьому шляху?

Найважчим є усвідомлення, що я не можу допомогти одночасно всім дітям, не можу всиновити всіх дітей. Найважчим є пам’ять про ті сумні очі і біль дітей, які досі в закладах інституційного догляду. Хотілося б всіх їх забрати додому, і, напевно, це є однією з причин написання книжки. Я хочу донести людям, що дитячі будинки — не місце для дітей. І хочу відкрити серця тих, хто дійсно готовий прийняти в свою сім’ю дитину, народжену серцем.

Чи помітили в собі зміни після виходу книжки?

Я готувалася до різного. Мені дуже важко було оголитися і вийти з цим оголенням на площу, на невідому мені аудиторію, не знаючи, як вона сприйме всі мої одкровення.

Але я була щиро шокована тим, наскільки люди, які читають, готові до різних поглядів, готові приймати інакшість, готові чути чужу думку, навіть якщо вона дуже сильно контрастує з їхньою думкою. І це, напевно, не те щоб сильно змінило моє світосприйняття, але підкріпило думку, що люди вчаться від інших людей. І коли ми ділимося досвідом — у вигляді книжки, поста в інстаграмі чи щирої промови, — ми міняємо щось у світогляді людини. Ми підсвічуємо їй те, що в ній є.

Коли я отримувала відгуки про те, що підсвітила моя книжка в людині, я розуміла, що це не моє досягнення і не моя книжка. Це було в цій людині. Просто вона шукала потрібного слова. І це потрібне слово могло бути зовсім простим, яке я писала, не закладаючи в нього такий сенс. І це насправді дуже круто. Це спонукає говорити далі, не мовчати, ділитися і говорити від серця.

Які історії читачів і відгуки на книгу вас особливо зворушили чи здивували?

Відгуки були дуже різними, і всі насправді дуже чуйні, всі дивували.

Але найперший, що вкорінився в мою свідомість, — коли моя близька людина написала, що після прочитання книжки вперше за кілька десятків років наважилася проговорити з мамою, що їй болить. І це стало точкою їхнього примирення. Точкою, після якої вони забули про всі роки взаємного болю і образ і розпочали свої стосунки наново. А віднайти маму в будь-якому віці не пізно.

Це був перший відук, після якого я сказала, що всі страждання над книжкою точно були варті того, щоб ці двоє людей стали щасливішими. Таких історій насправді багато — і про стосунки батьків і дітей, і про стосунки батьків, які тільки-но почали виховувати дітей, і про усиновлення, звісно, теж.