Що хотіла сказати авторка. Інтервʼю з Інною Мірошниченко

У блозі видавництва Stretovych говоримо з Інною Мірошниченко — авторкою книжки «Ми знайдемо свого Марселя». Інна відверто розповідає про межі приватного, дисципліну письма і момент, коли зрозуміла, що рішення написати книгу не варто відкладати.

У розмові — про відверті емоції на шляху до усиновлення, відгуки читачів на книгу Інни і добірка книжок, які авторка радить сучасним батькам. Запрошуємо до читання!

Поділіться історією задуму книжки.

Ідея написати книжку виникла з бажання дати відповіді на запитання, які ставлять люди в першу чергу собі. Наприклад, як ми наважилися на усиновлення, чи які секрети міцного шлюбу, що зробило мене такою, якою я є, і так далі. У мене не було відповідей на ці запитання. Я вирішила розказати про свій шлях від моменту народження, про своє становлення, розвиток стосунків, втрати і перемоги, задля того, щоб кожен читач сам для себе зрозумів, що саме це означає для нього. Бо насправді немає якоїсь конкретної відповіді. Відповіді є життя. І не проживши його, ти ніколи не зрозумієш. Я хочу, щоб мій читач прожив моє життя і побачив там паралелі зі своїм. А вони там є.

Що стало найскладнішим у процесі її написання: відверто ділитися особистим чи дисципліновано працювати над текстом?

Взагалі не було проблем із дисципліною в написанні тексту. Я людина, чиє друге ім’я — ДИСЦИПЛІНА. Я просто собі планую, сідаю, пишу, і з цим питань немає.

Важко дуже було ділитися своїм життям, адже воно тісно переплітається з життями інших людей. Мої батьки, батьки моїх батьків, біологічні батьки моїх дітей, власне, мої діти, які теж виростуть, і в них будуть свої погляди на інтимність і на те, що саме вони би хотіли виносити в простір, а що ні. І ось ці вагання були найсильнішими. І саме через це, я думаю, книжка і писалася цілий рік — бо я торгувалася із собою: як розказати правду щиро, але при цьому не занадто зазираючи на чужу територію.

Порадьте три книжки сучасним українським батькам.

У мене в книзі є перелік літератури, яку я свого часу читала і яка сформувала мої погляди. Але оскільки ми всі змінюємося, погляди змінюються і вдосконалюються, то зараз я би радила вже зовсім інші тексти, що краще відображають сучасний підхід до виховання і розвитку дітей.

Перші дві книжки — Гордона Ньюфелда: «Спокій. Гра. Розвиток» і «Тримайтеся за своїх дітей».

Третя — книжка, на яку дуже чекаю, — книга Артура Пройдакова «Ну хто так робить?! Як навчити дитину вчитися». Я цю людину дуже добре знаю і поважаю. Мені імпонують його погляди на життя, на дітей, на їхнє навчання. І я точно знаю, що коли він акумулює всі свої поради в один текст, цей текст стане прикладним і лежатиме на тумбочці кожних тата і мами.

Війна підкреслила, що відкладене життя — це не життя і що всі рішення, які ми хочемо втілити, треба втілювати тоді, коли у нас з’являється бажання це робити.

У книзі ви відверто розповідаєте про свій шлях — від кар’єри адвокатки до материнства й усиновлення. Який момент став переломним, коли ви зрозуміли: «Я готова всиновити дитину»?

Щоб не спойлерити власну книгу — бо відповіді на всі ці питання є в ній, — скажу тільки, що цей момент не був конкретною миттю. Це було якесь відчуття, усвідомлення, проговорення і проживання емоцій впродовж року.

Але якщо прив’язуватися до якогось конкретного моменту, то, напевно, ми зрозуміли, що не буде більш слушного моменту, ніж тут і зараз, коли почалося повномасштабне вторгнення. Війна підкреслила, що відкладене життя — це не життя і що всі рішення, які ми хочемо втілити, треба втілювати тоді, коли у нас з’являється бажання це робити.

Ви описуєте, що процес усиновлення — це не лише документи, а й непрості внутрішні переживання. Яка емоція була для вас найважчою на цьому шляху?

Найважчим є усвідомлення, що я не можу допомогти одночасно всім дітям, не можу всиновити всіх дітей. Найважчим є пам’ять про ті сумні очі і біль дітей, які досі в закладах інституційного догляду. Хотілося б всіх їх забрати додому, і, напевно, це є однією з причин написання книжки. Я хочу донести людям, що дитячі будинки — не місце для дітей. І хочу відкрити серця тих, хто дійсно готовий прийняти в свою сім’ю дитину, народжену серцем.

Чи помітили в собі зміни після виходу книжки?

Я готувалася до різного. Мені дуже важко було оголитися і вийти з цим оголенням на площу, на невідому мені аудиторію, не знаючи, як вона сприйме всі мої одкровення.

Але я була щиро шокована тим, наскільки люди, які читають, готові до різних поглядів, готові приймати інакшість, готові чути чужу думку, навіть якщо вона дуже сильно контрастує з їхньою думкою. І це, напевно, не те щоб сильно змінило моє світосприйняття, але підкріпило думку, що люди вчаться від інших людей. І коли ми ділимося досвідом — у вигляді книжки, поста в інстаграмі чи щирої промови, — ми міняємо щось у світогляді людини. Ми підсвічуємо їй те, що в ній є.

Коли я отримувала відгуки про те, що підсвітила моя книжка в людині, я розуміла, що це не моє досягнення і не моя книжка. Це було в цій людині. Просто вона шукала потрібного слова. І це потрібне слово могло бути зовсім простим, яке я писала, не закладаючи в нього такий сенс. І це насправді дуже круто. Це спонукає говорити далі, не мовчати, ділитися і говорити від серця.

Які історії читачів і відгуки на книгу вас особливо зворушили чи здивували?

Відгуки були дуже різними, і всі насправді дуже чуйні, всі дивували.

Але найперший, що вкорінився в мою свідомість, — коли моя близька людина написала, що після прочитання книжки вперше за кілька десятків років наважилася проговорити з мамою, що їй болить. І це стало точкою їхнього примирення. Точкою, після якої вони забули про всі роки взаємного болю і образ і розпочали свої стосунки наново. А віднайти маму в будь-якому віці не пізно.

Це був перший відук, після якого я сказала, що всі страждання над книжкою точно були варті того, щоб ці двоє людей стали щасливішими. Таких історій насправді багато — і про стосунки батьків і дітей, і про стосунки батьків, які тільки-но почали виховувати дітей, і про усиновлення, звісно, теж.