Остання картина перед повномасштабним вторгненням. Уривок із книги Юрія Самусенка

Книжка Юрія Самусенка «Як це дивитися: українське кіно незалежності» — компас у світі українського кіно від 1991 року до сьогодні. Автор, журналіст і кінокритик, обирає 34 ключові стрічки — від майже забутих фільмів до фестивальних хітів і першого українського «Оскара». Книжка поєднує аналіз кінострічок, живі свідчення режисерів, акторів і учасників знімальних груп, а також розлогі списки для подальшого перегляду.

Публікуємо уривок із книги про одну з історій народження кінострічки «Стоп-Земля».

Фільм, що отримував нагороди ще до своєї появи

Історія «Стоп-Землі» бере свій початок ще у 2016 році з короткого фільму «Бузок». Режисерка Катя Горностай зізнається, що після триденних зйомок цього короткого метру вона зрозуміла, що хоче довгу історію, так щоб проводити багато часу з командою. Щось велике. Саме тоді й виникла перша ідея «Стоп-Землі»: про дівчинку, яка ходить до музичної школи й закохується, — автобіографічна замальовка, з якої виросла майбутня картина.

Спершу команда «Стоп-Землі» планувала подаватися на пітчинг Держкіно у 2017 році. Вони серйозно підготувалися: провели перший кастинг і сформували повний пакет документів. Але за тиждень до дедлайну продюсер Геннадій Кофман перевірив умови подачі й сказав, що Горностай не може подавати проєкт у категорії дебютів, бо не має режисерського диплома. Її освіта — журналістика й біологія, а свідоцтво про проходження курсів у режисерки Маріни Разбежкіної формально не вважалось документом про профільну освіту.

Подати проєкт в іншій категорії було нереально, бо команда навіть не мала партнера за кордоном. Тому довелося відмовитися від участі. Після цього закон змінився, але наступний пітчинг Держкіно відбувся лише через два роки — у 2019-му.

Ці два роки команда не сиділа склавши руки. Вони використали час для вдосконалення проєкту й подалися на міжнародні індустрійні платформи: пітчинги в Одесі, Котбусі (Німеччина) та інших містах. «Стоп-Земля» навіть отримувала там нагороди, що підняло статус проєкту й допомогло його розвивати. Сценарій переписали кілька разів (до 3–4 драфтів), відбувся новий кастинг (проведений власними силами без фінансування).

У 2019 році команда подала проєкт на пітчинг Держкіно вдруге й отримала державну підтримку. Ще до фінального рішення Держкіно продюсери одночасно подали фільм на фінансування в Український культурний фонд (УКФ). У перемовинах з УКФ казали, що вже «майже отримали» підтримку Держкіно, а в розмовах із Держкіно — що в них «майже погоджений» грант від УКФ. І обидві інституції погодились на фінансування.

Бо компромісна картинка не потрібна нікому.

Без компромісів (і це не про книгу Олега Лужного й Романа Бебеха)

Для цього проєкту команда фільму організувала творчу лабораторію, в якій взяли участь 25 підлітків — їх відібрали на кастингу. І саме вони сформували 11-А клас. Це унікальний досвід для українського кіно — він не повторювався ні до, ні після. Головною метою було створити справжню групу друзів серед підлітків, які ніколи раніше не працювали разом і здебільшого не мали акторського досвіду. Щоб на екрані все виглядало «по-справжньому», актори мають відчувати близькість і довіру одне до одного.

Це був двомісячний інтенсив: тричі на тиждень учасники зустрічалися і фактично проводили разом час, спостерігаючи, звикаючи одне до одного. У перший місяць план занять був чітко розпланований, але вже в другий місяць графік став гнучкішим. Катерина адаптувала план, відмовившись від частини занять, щоб дати більше часу на акторське тренування, етюди й колективні вправи.

Несподіваний результат лабораторії — вона стала самостійним проєктом. Під час занять підлітки знімали відеоматеріали про себе, і з цього вийшов повноцінний багатосерійний документальний фільм, який, хоч і не показували публічно, команда вважає важливим.

В одній з перших ітерацій сценарію була розвинена тема «синіх китів» — міфу, який складався з небезпечної інтернет-гри, в якій підлітків ніби доводять до самогубства. Але до релізу фільму вона б уже втратила актуальність, тож її з тексту прибрали.

Постійні зміни відбувалися згодом і на знімальному майданчику, які народжувалися від динаміки у відносинах режисерки й оператора Олександра Рощина. Деколи Горностай сварилася з ним, коли, наприклад, був потрібен «живий» дубль, а він міг зупинити запис через невдалий ракурс чи світло. Доводилося домовлятися: режисерка стояла за акторів, оператор — за зображення. Її головний пріоритет — актор, його свобода, як каже Катя, «genuine feeling of reality» (щире відчуття реальності). Вона хотіла, щоб дублі тривали довго, щоб актори «заходили в кадр» природно, навіть якщо перші хвилини їй потім не знадобляться в монтажі.

В одному з епізодів Горностай хотіла тепле світло в крупному плані, а Рощин — холодне. Жоден не хотів поступатися, але замість вирішення вони спробували знайти «середину» — поєднали обидва типи освітлення й зняли сцену в компромісному варіанті. В результаті кадр вийшов ніяким і не увійшов до фінального монтажу. Горностай після цього зробила для себе висновок: компроміс на майданчику — найгірше, що можна собі дозволити. Бо компромісна картинка не потрібна нікому. Робота над фільмом була важкою і виснажливою — з навіть психосоматичним вигорянням під час першого блоку зйомок (після чого Катя серйозно захворіла і виробничий графік довелося трохи посунути). Врешті вони з Рощиним дійшли до того, що для монтажу залишалися довгі шматки відео, в яких гра акторів була на першому плані, але і робота оператора, і режисерки влаштовувала їх обох. Згодом це полегшило монтаж.

У стрічці є один класний фінт — Катя перериває історію, щоб порозпитувати в героїв про враження від школи, перше кохання та плани на майбутнє. В якийсь момент вона навіть заходить у кадр, щоб обійняти головну героїню Машу, яку аж крутить від емоцій. Цей прийом схожий на документальний — Катін бекграунд, який відгукується і в моєму журналістському досвіді: коли мені треба було поговорити з нею про кіно для одного з культурних видань, я вирішив довірити це заняття її акторам і розвернути камеру в бік режисерки. Зробити їх журналістами. Так і розмова вийшла б несподіваною для всіх, та й до фільму ніби додаткові матеріали створили — щось подібне колись додавали на колекційних виданнях DVD та Blu-Ray.

Катя ж розповідала зовсім не про види лінз і пошук локацій, а про те, як сміялася з падіння вазона на зйомках і як дзвонила телефоном, щоб запитати домашку в школі. Каті справді цікаво досліджувати світ юності у форматі кіно. Наприклад, у короткому метрі «Крокодил» вона через однойменну гру показує, як руйнується юнацька дружба й виникають перші конфлікти. У «Стоп-Землі» цей масштаб гри вже набагато ширший, бо це і повний метр, і кількість персонажів значно більша, і ставки виросли.