Сюжет повісті, певно, добре відомий сучасному читачу. Є вчений, Віктор Франкенштейн, який створює таку собі «істоту», потворного велетня, якого зшиває зі шматків тіл. Але до чого тут фемінізм? І чому гендерні студії так цікавить цей сюжет

«Франкенштейн» Мері Шеллі — це певна візія безматеринського світу, який нібито от-от настане. У цьому світі плід може формуватися в штучному середовищі — така собі «дитина з пробірки». Відтак поняття материнства набуває зовсім іншого змісту. Авторка ж, взоруючись на власний травматичний досвід, створює картину продовження людського роду, позбавлену прокляття вагітності, дитячої смертності та пологів, які майже завжди віщували загибель, якщо не тій, яка народжує, то тим, хто народжується.

Окрім того, що історія Франкенштейна — і це наголошується в кінематографі, коли режисери підкреслюють брутальність швів, якими зшите тіло істоти, — уособлює перемогу механічності над органічністю, це ще й візія світу, де чоловік забирає в жінки ті сфери, якими вона традиційно опікується: народження, облаштування побуту, те саме шиття, — і що з цього виходить. Зокрема, в цьому світі людині вдається оминути прокляття пологів, але водночас — і виховання, тобто привчання до культури.

Віктор Франкенштейн відпускає створіння на волю, де воно якось опановує мову. Зрештою цей монстр тікає, вчиться, підглядаючи, шукаючи книжки, підслуховуючи людей. Так у тексті Мері Шеллі постає проблема передачі цінностей у суспільстві. Хто передає цінності? Первинні цінності формує та передає мати. Але якщо світ лишається без матерів, хто тепер має передавати цінності? Хто має забезпечувати первинну соціалізацію?

Оскільки життю монстра бракує цієї повноти, він виростає жорстоким. Він страждає від покинутості, недолюбленості, адже Віктор не лише лякається свого винаходу, а й фактично відмовляється від нього. Світ без материнства, який пропонує Мері Шеллі, — це світ без емоцій, без любові, без того, що традиційно приписують жінкам як негативні риси. Але виявляється, що світ без емоцій — це світ, де панує жорстокість.

Ідея ж про жахливий механізований та раціоналізований світ майбутнього дуже знадобилася в подальшій розмові: письменникам та письменницям, які працювали в жанрі наукової фантастики. Тож можна абсолютно точно сказати, що Мері Шеллі — матір наукової фантастики.

З одного боку, це яскрава, талановита та самобутня особистість, яка, однак, звинувачувала себе у смерті власної матері, важко переживала загибель первістка, тож мала відповісти на дуже конкретний перелік питань, аби пережити певний катарсис: що означає створити істоту, любити її, займатися її просвітою? З іншого ж боку, вона започатковує наукову фантастику, яка може мати як оптимістичні обертони, так і песимістичні, адже ми розуміємо, що упродовж усієї історії жанру, аж до кіберпанку Філіпа Діка, існує певний скепсис щодо того, чи здатне людство вирощувати подібних собі істот, рівних інтелектуально та емоційно.

Проте відповідає на це питання та, хто й ставить його: монстр Мері Шеллі таки починає виявляти емоції: спочатку гнів, ненависть, а потім і жаль до себе та свого творця — принаймні так нам підказує фінал.