Події, описані в романі, пояснюють як саме вибудовується вплив через культуру. Як імена і зображення від давніх до сучасних (наприклад, жінки–фараона Хаторкаре, яку досліджує Шарлотта) переписують чи перетлумачують. І подія – підготовка вечірки року Met Gala, яка проходить тлом, так само нагадує: артефакти як і імена людей, можуть використовувати і використовують як свою зброю. 

Друга причина – світ жінок і його тяглість із сивої давнини, проходила через одні і ті ж граблі, на які можна спертися. Тому можна ці життєві траєкторії осмислювати через історичні сюжети.

На противагу непоказовому глибокому жіночому світу Шарлотти та Енні, кожна з яких має свої непрості виклики, болі, які ховає від усіх – є світ показовий, глянцевий, кричущий – світ Діани Вріленд. 

Вони у Metropolitan межують навіть на фізичному рівні – підготовка виставки, присвяченої Тутанхамону, якою займається Шарлотта Крос, та підготовка експозиції костюмів до Met Gala, якою займається Діана Вріленд.

У тексті, де головним чином йдеться про крадіжки культурних цінностей, Діана готує Met Gala 1978 року. Багаторічна редакторка Vogue та кураторка Інституту костюма в Metropolitan у Нью–Йорку є уособленням контрасту жіночих (читайте культурних) світів.

Коли головна героїня – розумна й віддана дослідниця Шарлотта Крос дивиться вперше на експозицію костюмів, які будуть представлені на Met Gala, вона думає: «Насправді всі костюми тут були дивні, один божевільніший за інший. Цьогоріч гала-вечір було присвячено балетному імпресаріо, тож вона очікувала легкості й витонченості мережив, пишності фатину, а побачила кричущість, що межувала з вульгарністю.»

Разом із тим Фіона Девіс дає дуже метафоричне й іронічне: виставка, яка мала викликати метеликів у відвідувачів – перетворилася лише на хаос із міллю. «Але щось було не так. Метелики були маленькі та темні. І їх були сотні. А може, й тисячі… Пані Вріленд вказувала на один із найтендітніших костюмів, шовковий, на який уже налетіло чимало молі… Вони ширилися кімнатою, мов чума.»

Стики жіночих світів упираються у метафори та паралелі. Нашестя молі – як паралель до нашестя сарани в Єгипті, які згадується у книзі кілька разів. Якщо згадати, то у Біблії сарану наведено на Єгипет, щоб змусити фараона відпустити ізраїльський народ. Тут ця метафора про багато. Читачі можуть підлаштувати її на власний світогляд і смак. 

Крім того, наймолодша серед жінок – Енні Дженкінс все навчить свіжішому погляду на себе: «Зараз мені шістдесят, ну і що? Через три роки буде шістдесят три, через ще три – шістдесят шість», – говоритиме її словами у фіналі Шарлотта. 

Третя причина – пошуки найдорожчого, що має кожен із нас у своєму самотньому житті. 

Головна сюжетна лінія – подорож за Лазуровою царицею – приведе Енні та Шарлотту до того, що жінки прагнули понад усе: розвʼязання життєвих дилем і вузлів, які десятиліття тисли. Яке водночас, крім історичного, стосуватиметься і приватного периметру. 

Цю лінію я не конкретизую, бо тут можна зламати інтригу. Просто скажу, що особиста історія Шарлотти – так само неймовірно життєва, цікава, болюча і заплутана, як саме реальне життя. Місцями навіть фантастична і подекуди їй занадто сприяють обставини. Але нехай. Я воліла би, щоб мені по життю сприяли так само. 

А у фіналі – до сліз. 

Зрештою, вийти з тексту можна з важливим усвідомленням: у глобальному світі сила країн, назви яких засвічені прямо чи опосередковано, формується через  постаті культури чи артефакти, які можна збрати/вкрасти/здобути, і на які палахкотить із придихом весь світ. І вони іноді беруть різними способами найцінніше з культури – своєї чи сусідньої задля глобального впливу чи універсального культурного коду. 

А закінчити хочеться іронічним стиком рівнів – що для кого Єгипет. У фіналі багаторічна редакторка Vogue після неймовірних пригод Енні Дженкінс у країні пірамід спитає: «Ну що… Покаталася на верблюді?»